… Маруся верещить: — Я питаю. Я питаю: що за журнал? А він мені: „Купіть, баришня: тут запрещонноє про Леніна“. І це так серйозно, так підпільно… Ха-ха-ха!.. Максимільяна Гардена з „De profundis“.
Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Іще заплутався в заулках і біжить до „Дикої Кішки“, до „Дитячого Спартака“… А десь „ундервуд“ шаленіє, а десь стихійна композиція.
І знову Маруся ковтає слова, і знову розказує анекдоти, правду, про це:
— На веранді сидить стара діва й плаче. — „Чого плачете?“ — Тоді вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока літ була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лікар (на веранді) і погубив навіки. Це ж жах! Ви чуєте: навіки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись із програмою капебеу, бо тепер хто її візьме… Га?.. Кому вона потрібна?..
— Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!
І Маруся так заливається, що прямо — чорт!.. А потім знову про веранду, про скелі, про море, про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак.
Все переплуталось. Стихія.
… А трамвай підійшов і одійшов у задуму зимової весни — з товаришем Оґре, з Марусею, через Тайгайський міст, до центру города, повз
