якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
— Савойя!
І думає, що савояри — убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
… Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:
— Гу-гу!.. — довго, спроволока.
І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної Мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденґемі життя.
… І знову зажурно сказав Альоша.
— Савойя!
МАДАМ ФУР'Є
… Льоля пішла й сказала:
— Драстуйте, мадам Фур'є!
— А, це ви, Льольо?.. Харашо! Сідайте! Драстуйте!.. Знаю, знаю: у вас новий рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: новий рік — це радісно… Я буду святкувати і ваш.
