… Проходив трамвай повз будинок — це були чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
… У мадам Фур'є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній.
… Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і „Лілюлі“. А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції.
Коли віолончеля стихла, Льоля сказала:
— Я слухаю віолончелю і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
Мадам Фур'є сказала:
— Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
Льоля сказала:
— Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончеля — жива істота, і в ній жодного дисонансу… А от у моїй душі не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
— Ви, Льольо, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: ordre de bataille.
