В кімнаті було темно: жінка, виходячи, не засвітила лямпи. Кметь сів на ліжко й мовчки дивився в сіру порожнечу.
„Ну й добре: зробив же це хтось із вокзалом? Хтось таємний і близький, хтось мало не рідний йому“.
Згадав Кметь, що йде останній тиждень перед великоднем.
Гарно. Це дуже гарно. Він не говів і буде вимагати, щоб його одпустили одговітись. А за цей час він підійде з боку левади до нафтового резервуару і…
Кметь уявив із зловтіхою синову постать, пригадав його впевнені рухи, і йому стало легше. Він підійшов до вікна й подивився на вулицю. В синіх просторах виступали зорі, повз вікно проходили сірі постаті.
Ще вдарили у дзвін.
„Роздзвонились!“ І раптом подумав, що він десять-дванадцять років не був у церкві. І це його неприємно вразило, бо ж про це, безперечно, всі знають, і в першу чергу знає Сонька.
Він із злістю подумав про жінку… „Чого вона не йде в хату? Чого возиться так довго?“ — І голосно вилаявся. Потім одчинив двері й погукав:
— Доки будеш там? Чуєш?
— Та йду вже!
За дві хвилини Сонька увійшла в хату й спитала:
