Надворі було весело й дзвінко. По блакитному полю сунулись сиві, розірвані хмари. Якась пташка сіла на стріху й вистукувала: „цвірінь-цвірінь“.
Кметь пішов у куток, де лежала солома, розрив її і дістав відтіля пакунок. „Мало, треба більше“, — рішив він і знову ретельно уложив пакунок на попереднє місце.
У двох церквах дзвонили — одноманітно й невесело.
Після причастя Кметь ще пішов на базар, але пороху вже дістати не міг (цікаво, коли священик давав йому з ложки вина, йому раптом занудило. І потім усе стояв перед ним гладкий попів палець і темночервоний шматок проскури).
Цілий день Кметь обмірковував, як йому попасти на завод, щоб положити зараня пакунок із порохом у тім місці, де намітив (для чого це, саме зарання, зробити — він не знав). Проходити через ворота він не рішався, бо можна було зустріти когось із знайомих. Цього ж Кметь не хотів.
Коли зайшло сонце, Кметь мовчки вийшов із хати і, як тать, озираючись, пішов до повітки. Дістав там пакунок і побрів на вулицю. Він мав дійти до того місця, де кінчається заводський паркан, перейти на той бік дороги і там перелізти. Це можна було зробити непомітно, бо з того краю починались луки й майже ніхто не ходив туди.
