комерційної людини, яка й сама непевна того, що вона діло каже: — треба пожаліти дітей. Інакше всі передохнуть.
— Не рощот! — скипіла жінка. — Діти передохнуть! І вродиться ж така людина! Та ти ж дітям від своєї торговлі й бублика не дав! Він дітей жаліє… Щоб тебе так чека пожаліла, як ти їх жалієш! Ви, прокляті супостати, все молоде покоління поморите. Нема у вас совісти, анцихристи!
Кметь слухав Кирпаневу жінку й відчував, як до його обличчя підступає гаряча кров. Він дивився на підлогу, і здавалось йому, що в нього встромлено тисячу допитливих очей.
Заплакала дитина.
— Манько, іди покачай! — сказала жінка.
Десятилітня дівчина повісила на гвіздок рушника й підійшла до колиски.
— Ая-я-я! Спи, моя дитиночко, — заспівала вона одноманітно, тоненьким голоском.
На печі шаруділи діти і, мабуть, старший учив меншого:
— Та не так, не так. Ти от як… „ми на горе всім буржуям мировой пожар роздуєм“.
Кирпанева жінка розкладала на столі біле шмаття, вибирала подерте й відкладала його. Кирпань стояв біля дверей і пускав дим у щілину. Кметеві хотілось виправдати Кирпаня, але він не знав, що сказати. Кирпань допоміг.
