— Що ти надумала? — спитав Кметь і відчув, як йому знову заскеміло в грудях.
— Надумала, що з тебе слаба людина, — говорила далі Сонька й дивилась кудись убік. — І піду я, значить, од тебе. Це не Митька навчив мене. Сама я. Як можна жити, коли в тебе серце змінилось? Треба, значить, міняти життя.
Кметь здивовано подивився на Соньчине обличчя. Прожив він із нею половину свого віку, а ніколи йому й на думку не спадало, що вона може говорити так. Тільки тепер Кметь помітив, що в неї вже не горіли щоки: позападали.
— Ти на мене не серчай! — казала зажурено жінка. — Це не ти ведеш життя. Я оце лежала й думала: хто веде життя? І не можу сказати, тільки голова болить. Іноді й найдеш винуватого, а потім подумаєш — ні. А що хорі ми, то правда. І ніяк ми не найдемо ліків проти хороби.
— Я не розумію, про яку ти хоробу говориш? — кинув Кметь і провів долонею по голові: так важко було од думок.
Сонька замислилась.
Під скринею зашаруділа миша, і знову на горі дзвонили одноманітно.
— Я й сама думала: яка та хороба? Не болить — значить, не хороба, а воно виходить, що болить, та тільки не так. Он що! Не вдарив би ти мене — я, може б, і не догадалась про це. Може б і вмерла, не пізнавши хороби. А тепер от пізнала й радію
