тою. Раз-у-раз чеплявся він у темряві за залізо, і воно, дзенькаючи, луною відходило під стелю.
„А як пакунка нема?“ — з жахом подумав він. І тут же пригадав те шарудіння, що почув, повертаючись минулого вечора від резервуару.
„Все пропало!“ — майнула думка, і він рушив далі.
Резервуару не було. Ніби провалився крізь землю. Кметь знав тут усі ходи й виходи, але зараз він так заплутався, наче перший раз попав сюди.
І справді: тут кінчається цех, тут повинна бути яма для шлаку. Але ні ями, ні резервуару не було. Ніби вже все провалилось крізь землю.
Так він проблукав із півгодини. Нарешті зупинився біля будівлі, що в ній пізнав сторожку, і тоді за мить був на тім місці, де поклав порох.
Кметь засунув руку під лист заліза й завмер: пакунок і справді зник. Похололо серце, ще хуткіше забило в висках. І знову прийшло в голову шарудіння.
Тоді в розпачі він схопив залізний лист і з силою його одкинув. Присів і бігав пальцями по землі.
… І от, нарешті, з його грудей вирвалось зважене зідхання. Він найшов пакунок.
І одразу йому полегшало, ніби велику вагу зняв він з себе. Звіряча радість закипіла в нім. Він почував себе так, ніби зробив великий подвиг.
