— Та це ж Петренячий. Ось і батько сидить.
— Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, іди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як забачиш кого, то й подавай знак рукою.
Хлопчик побіг, а чоловіки запалили люльки.
Прителіпався й дід Кудря. Довго не хотів з льоху вилазити: ховався від куль.
— Про мене що? — сказав дід Кудря. — Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопців. Це я завсіди скажу.
— Жалько? — насів на діда Микита Гордійович (глитай місцевий). — Чом же ти їх тоді не жалів, як вони закликали до них у „партію“? Ну?
— Куди мені в партію, як я вже на кладовище дивлюсь.
— Отож бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як підсобити їм, то й нема.
Підійшов до гурту й Онисько Кривий, і одразу ж до Микити Гордійовича звернувся:
— А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? Чи за цих, чи за тих?
— Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: він більше звісний у цім… Ось іди сюди, Панасе! — покликав глитай худе обличчя із зляканими очима.
Онисько рішуче махнув рукою.
— Ти мені не наливай! — сказав він. — Панас батько Кажанів, а Кажан у Бурисевій сотні. Ти мені сам кажи.
