— У нас двоє стоїть… Книжку мені подарували… а далі ще кільканадцять.
— А довго вони тут будуть, не чув?
— Мабуть, недовго. Казали, тільки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, і поїдуть… А може й ні!
Кажан нахмурився, повернув обличчя в бік і — мало не скрикнув. Крізь очерет дивилась на нього пара очей.
— Дядю, чого ви так зблідли? — спитав хлопчисько.
Побачив Нечипір обличчя Кажанове й зрозумів: „Пропали!“
Ванькові теж, мабуть, страшно стало, бо хтів кинутись назад, а ноги не несуть, нібито прив'язані.
— Діду Кудря, де ви є? — проскиглив він жалібно.
Дивиться — у Кажана знову обличчя почервоніло.
— Так ти не сам прийшов? — зідхнув з полегшенням Кажан.
— От ще дурне! Чого ж ти не сказав? — кинув дячок і подивився в гущавину: — Чого ви прийшли, діду?
— Як це, господи, чого? Вам же, бідненьким мабуть, тут нелегко стояти.
— Ну?
— Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Біда з вами, хлопці! Жалько мені вас, та й годі!
