цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі.
А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів:
— Отож і пісок… Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець — не дурак!
Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напруджену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав.
І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: „Ву-у-у“. „Це Кажан“, — метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: „любов“.
— Куди ви мене призвели? — раптом сказав Кажан.
— Призвели? — розгублено спитав Нечипір.
— Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож!
Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна по річці. В Грушівці кричали завзято півні.
— Якби знати про амнестію. Як воно… ну?..
— Мабуть, помилують, — кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу.
— Помилують? Не знаю… мабуть, не всіх.