маючи можливости висунути свою взяту на „мушку“ голову, бачив, що вовк пройде біля нас ніким незачеплений. Я в розпуці схопив себе за волосся. Залишалося мені тільке одне: якось непомітно долізти до другого куща і лише відтіля стріляти в звіра. Я так і зробив. Пильнуючи не попасти в поле овиду гостроголового, я потягнувся на животі по осінніх пожовклих листях…
І я мав рацію саме так зробити. Поперше, я таки ще раз побачив вовка, він уже був від мене кроків приблизно за 400, себто поза можливостями моєї рушниці, подруге, я мав задоволення ще дещо побачити. Це „дещо“, що було на номері мого сусіди і що так мене обурило… було почепленим на сучок капелюхом і звичайнісінькою собі палицею, направленою на мій номер.
Я кинувся до місця свого сусіди. Там уже нікого не було. Але крім капелюха і направленої на мій номер палиці я найшов ще в кущах записку. От що написав гостроголовий:
„Залишаю вам свій старенький капелюх і прошу на мене не гніватись. Те, що нам дісталися добрі номері — це безперечно „лавочка“. Але я з неї все таки принципово не хочу користатися і тому паняю додому. Бажаю вам успіху“.
Я схопив себе за волося й в розпуці похилився на дерево. Ця записка так обурила мене, що я вже не знав навіть саме, чому така розпука стиснула моє серце: чи тому, що я випустив із рук
