— Невже не розумієш? — здивовано питає мій герой.
— Їй-богу!.. Ну, от скажімо так: що ми сьогодні будуємо: комунізм чи соціялізм?
Іван Іванович знімає свої рогові окуляри і протирає їх білосніжною хусткою.
— Ну, звичайно, соціялізм! — задоволено посміхається він. — Комунізм — це вища форма.
— Така відповідь мене не задовольняє, — говорить Марфа Галактіонівна. — Ти мені скажи конкретно: чім конкретно соціялізм відрізняється від комунізму?
Але Іван Іванович не встигає відповісти конкретно. В кабінеті дзвонить телефонний апарат: мій герой іде до телефону і буде, очевидно, розмовляти там з Методієм Кириловичем. Довго він просидить у вищезгаданому кабінеті — я не знаю, але я знаю, що читачі приблизно вже уявляють собі сім'ю Івана Івановича, і тому переходжу до дальшого, більш динамічного штриху. На мій погляд, з цього місця читачеві вже не доведеться позіхати, а можливо доведеться тільки несподівано погодитись, що самокритику тут доведено до кінця.
Мій герой збирається з товаришкою алактою на зібрання комосередку, а також і про те, що трапилось після цього.
