вати свої помилки… Але дозвольте до діла… Отже… е… е… остання вилазка проти самокритики.
Тут докладчик зробив відповідно серйозне обличчя, вийняв з бокової кишені пенсне, розгорнув „Правду“ і совісно, без всяких ліричних рефренів, цілком конкретно розповів комосередкові те, що було написано в газеті з приводу самокритики і що читали всі партійці і що вони мусіли ще прослухати. Доповідь була цікава й авдиторія так захопилась нею, як ніколи.
— Тепер дозвольте зрезюмувати! — сказав нарешті головний начальник. — Отже остання вилазка проти самокритики є, так би мовити, цілком несвідомий і бузотерський акт. Але ми віримо, що товариші визнають свої помилки і покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблють (тут Семен Якович прийняв відповідно-суворе обличчя), то… е… е… пролетаріят примусить їх це зробити!
Гучні оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: „Хай живуть наші вожді“ і авдиторія, зробивши Семену Яковичу овацію, мало не проспівала Інтернаціонал. Такого ентузіязму давно вже не було в комосередкові, і відчувалось, що загроза з боку Лайтера, міцно з'єднала ввесь, коли так можна висловитись, аванґард пролетаріяту.
— Товариші! — сказав Методій Кирилович, коли авдиторія стихла. — Хто хоче взяти слово?