і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.
— Я прошу! — сказав мій герой, і, побідно ступаючи, зійшов на трибуну.
Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:
— Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе ролю місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безґрунтовні ідеї в тій країні, яка ніколи не була християнською — episcopus in partibus. Ви розумієте?..
Тут Іван Іванович, як і його начальник, налив з графіну води і побідно подивився поверх окулярів на авдиторію: мовляв, яхидний початок?
— Ловко! — пронісся шум похвали по авдиторії.
— Але, — продовжував мій герой. — ми таких місіонерів не приймаємо!.. (Голоси: „Правильно! Правильно!“). Попередній оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цієї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрібна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що і т. д. і т. п. А я от говорю — нічого подібного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: „Правильно! Правильно!“). Хто повірить товаришу Лайтеру? Ну, скажіть мені: хто йому повірить?
— Ніхто! — скрикнуло одразу кілька голосів.
