Проте він і мав рацію: документ, що його хтось підсунув у його портфель, і справді був страшний документ. Це була хоч може й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була можливо зовсім не таємна, а можливо й цілком таємна книжечка, бо мій герой її на жаль, зовсім не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) він ніяк не міг.
Як нарочито, в цей момент за вікном знову побіг дрібний осінній дощик, і здавалося уже Івану Івановичу, що й справді в нашому житті є місце для мінору і що не завжди однаково світить електрика: іноді бадьорим радісним світлом ідеологічно-витриманого куточка, а іноді трохи інакше.
— Ну, так що ж робити? — спитав Іван Іванович підстреленим голосом.
— Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити — і квит! — сказала Марфа Галактіонівна.
— Спалити? А ти певна, що її не нарочито підложено мені? А що як спитають, де я її дів?.. Може однести її Семену Яковичу?
— І це не діло! — сказала Марфа Галактіонівна. — Знову ж таки спитають, де ти її взяв?
— Боже мій! — простогнав мій герой. — Що мені робити!
Марфа Галактіонівна теж не знала, що робити. Чого тільки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячив на столі і розгадки не видно було.
