гостем, можна сказати, органічно не міг, тим паче, що по городу почали ходити „тривожні“ чутки відносно якогось „переобрання“ політбюра.
Товариш Мрачний цілими днями громив „апаратників“ і запевняв Івана Івановича, що „це їм так не пройде“. Іван Іванович слухав, а Марфа Галактіонівна говорила.
— Я думаю, — говорила Марфа Галактіонівна, — що Зюзя має рацію бути незадоволеним з апаратчиків. Ти як гадаєш, Жане?.. Ти знаєш, я вже давно точу зуби на Сталіна.
— Я, Галакточко, нічого не маю проти, — нарешті зідхав мій стійкий герой, — але щодо Сталіна, я з тобою (тут Іван Іванович озирався) згодний. Згодний, Галакточко. Цілком! На мій погляд, він теж… як би його сказати, — дискусійщик… Себто треба припускати, що вінбуде дискусійщик.
— Треба припускати? — кричав товариш Мрачний. — І це говорите ви, високоінтеліґентна людина?
Тут мій герой не те, щоб дрейфив, а просто говорив, що його не так зрозуміли, що він, звичайно, і в цьому питанні „органічно“ не може бути не революціонером „з голови до п'ят“ і що він хоче тільки, щоб все було добре і щоб перемога була на боці пролетаріяту, себто, щоб можна було спокійно ходити до ячейки в четвер і жити по-людськи. Досить вже він настраждався на фронтах, себто у наросвіті, коли була громадянська війна.
