Не будемо росказовати, як кріпко і як довго Маруся за ним журилась. Ледве-ледве, сердешна, з журби не вмерла. Скільки вже батько з матїрю її не розважали, усе нїчого, а тим іще пуще, що не знала вона, за-чим і куди Василь її дївав ся; чи на довго він скрив ся, чи вернеть-ся, і коли ще то буде? Питала ся нераз і батька, — що́-ж? не знаю, та й не знаю. Бо й справди він не знав, з якою думкою і куди він скрив ся.
Що божий день перебере горішки, що́ ще на весїльлї, як побачились у-перше, та він їй дав, перебере, перецїлує, та впять до серця і положить. Або коли гулящим днем піде у бір на озера, де з ним раз гуляла, там посидить, поплаче, і з тим і до дому вернеть-ся. Мати не дуже її заставляла поратись і робити, так сама бралась за все: »менї, каже, не так на серденьку тяжко, як я що́-небудь роблю.« З подругами нїколи не грала і вже овсї до них і не виходила.
Одробили ся у полї, стали від Семена з вечера сидїти, Маруся приняла ся прясти; а з Покрови у до-сьвіта встає, пряде, шиє, пораєть-ся, і все журить ся, і частенько, як забереть-ся куди-небудь сама собі, то плаче, плаче, так що й Господи! бо об Василеві нї чутки нї вісточки, як у воду впав.
От і Пилипівка; от і Ганнино Зачатиє, зачали парубки засилати старостів до дївчат. Знай люде швандяють по вулицям з паличками у руках. То гляди: ідуть двоє поперевязувані рушниками, бодрять ся, вихваляють ся: от там і там таку-то за такого просватали. А инші свинячою
