зирнув Марусю, та аж злякавсь: Господи, Твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можно!
Тьохнуло у животї в нашого Наума. Подумав, подумав, та й став Богу молитись. Се вже у нього така була натура: чи хоч трохи біда чи радість є йому яка, зараз до Бога; так і тут. Помоливсь, перехрестив тричі Марусю і лїг собі. Прислухаєть-ся, троха Маруся не заснула? »Дай, Господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!« сказавши сеє, лїг і… заснув.
Тільки що у саму глупу північ, будить його Настя яко мога і каже: »Подивись, Науме, що́ з Марусею дїєть-ся? Стогне час від часу дужче… от усе дужче… аж кричить.«
Наум вже биля недужої: »Що́ тобі, Марусю?… чого ти стогнеш? що в тебе болить?…«
— Таточку, батечку!… Ох, не дайте пропасти… колеть… ох, тяжко менї!… робіть, що́ знаєте… ко… колеть мене!…
»Де саме колеть, Машечко?«
— От… у бік… ох, ох!… У лївім боцї… Поможіть менї!… не стерплю!…
Кинув ся Наум, викресав вогню, засьвітив сьвітло — аж і Настя вже встала; де та й сила, узялась? До Марусї… а вона усе дужче стогне…
Що́ робити? і самі не знають. Сяк-так, старі у двох затопили піч, укрили її кожухами… так кричить: »душно! не влежу на печи… положіть мене на лаві… Ох, душно менї… ох, важко менї! Болить же бік… ох болить!…«
Послали мерщій на лаві; узялись обоє старі зводити Марусю… Вона не здужа йти, старі не здужають її вести, тягнуть ся, силкують ся, спотикають ся… Наум сердить ся, кричить на жінку,
