думцї каже собі: »Господи! Твоя воля сьвятая! Прости нас грішних і навчи, що́ нам робити і як тебе слухати?« Та з сим словом і пішов.
Іде і за сльозами сьвіта не бачить. Позвав пан-отця; той аж здивовав ся, що така здорова дївка у три днї, як занедужала, а вже й на божій дорозї.
Поки пан-отець прийшов з сьвятостю, Наум вернувсь і кріплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусї: »Доню! Запричастимо тебе, чи не дасть Бог швидче здоровя?«
— »Я сього хотїла прохати… та боялась вас потурбовати. І вже здоровя!.. Хиба спасеньня душі… коли-б тільки швидче…« ледве промовила сеє Маруся.
Кинулась Настя хату прибрати і сїни упорати, а Наум засьвітив сьвічечку і ладаном покурив, аж ось і батюшка прийшов.
Поки Маруся сповідала ся, Наум із Настею, і хто ще був у них із сусїдів, вийшли у сїни. От Настя і каже мужикові: »На-що́ ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсїм вмира, коли привели пан-отця.«
— Що́-ж, стара, будемо робити? здохнувши тяжко, сказав Наум. — А яково-ж би нам було, як-би вона вмерла без покаяния?
»Та що́ бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тільки сьогодня четвертий день, як гаразд і занедужала…«
— Але, четвертий! У Бога усе готово, Його сьвята воленька! Повелить, то я ще швидше її вмру, дарма що вона вже на ладан дише. Сказав Наум та й відійшов, гірко заплакавши, і каже собі тихонько: »І коли-б то Господь послав менї сюю милость! Воля Твоя, Господи!«
