Як ось Маруся таки дуженько промовила: »Таточку!… матїнко!… а підійдїть до мене…«
От вони і підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсїм змінилась на лицї: стала собі румяненька, як зоренька перед сход сонця, очицї як ясочки грають; веселенька, і від неї неначе сьяє. Він знав, до чого се приходить ся, здригнув увесь, скріпив серце, а сльози знай глита, та думкою тільки так помоливсь: »Час прийшов… Господи, не остав мене!…«
Маруся їм і каже: »Батеньку, матїнко, мої ріднесенькі! Простїте мене грішную!… Попрощаймо ся на сїм сьвітї… поки Бог зведе нас до купи у своїм царстві.« Тут стала їм руки цїловати; а вони так і розливають ся, плачуть і її цїлують. От вона їм і каже впять, та так веселенько і усе усьміхаючись:
»Спаси-бі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили… і кохали мене… Простїть мене, може коли вас не послухала… або сердила… Менї Бог гріхи простив… простїть і ви!… Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх… та помяніть мою грішную душу… не жалуйте худоби: усе земля і пил… Годї ж, годї, не плачте… Бачите, яка я весела… там менї буде прехороше!… Коли-ж небудь треба і вмерти… Ми не довго будемо різно; там год — як часиночка… Бачите, я не жалкую за вами… бо скоро побачимось… Васи… ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь… скоро побачимось… Я його дуже, дуже любила!… Горішки мої положіть менї у руку, як помру; а платок… вернїте йому… А де ви?… Я щось вас не бачу… Таточку! читай менї… голосно молитви… а ти, матїночко… хрести мене… По-бла-го-сло-віть же… мене…«
