знати-мемо. Та ще-ж і те знайте, що пан Пістряк суть писар, дванадцять год вчив ся у дяка у школї: у год вчистив граматку, два годи вчив часловець, півчварта года сидїв над псалтирем і з молитвами зовсїм вивчив, та півпята года вчив ся писати, а цїлїсїнький год вчив ся на щетах; а промеж тим, ходячи на крилос, поняв гласи, і єрмолойні догматики, і Сковородині херувимські, туди-ж за дяком і піддячим окселентує, і Павла чтениє, коли не багацько закладок, утне на усю церкву голосно. А вже на річах так бойкий, що як розговорить ся, розговорить ся, та усе не по-просту, усе з писання, так і наш отець Костянтин, даром що до синтактису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й відійде від нього, кажучи: »Хто тебе, чоловіче, зна, що́ ти там говориш!« Оттакий-то був у нас у Конотопі писар, отсей Прокіп Ригорович Пістряк; так як стане він з паном сотником Забрйохою розмовляти, так ви тільки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо він у нас чоловік з ученою головою, говорить так, що і з десятьма простими головами не розжуєш.
Отже-то як пан сотник бачить, що пан писар не влїзе у його сьвітлицю за тою довгою хворостиною, та й пита: »Та що́ то ви, пане писарю, якого чорта до мене у сьвітлицю прете?«
— Та се, добродїю, лепорт об сотеннім народосчислениї, в наличности предстоящих по мановению вашому, та — бодай він сокрушив ся в прах і пепел! — не вмістим єсть в чертог ваш. Подобаєт або стїну протяти, або стелю підняти, бо не влїзу до вашої вельможности! сказав Пістряк, та й почав знова возитись з тою хворостиною.
