твар не знав і не тямив, хто з них Демко, хто Процько.
— »Здоров, батьку!« торохнула йому громада. »Усї ми тутечка-здесь до єдиного.«
»А перелїчи, писарю; чи не сховавсь який,« повелївав пан сотник, надувшись як той сич.
От писарю Ригоровичу впять біда. Усї козаки, і як стулив хворостину до-купи, так і по зарубкам усї.
— Та який-же там чорт мандровав, як я увіходив до пана сотника? крикнув Пістряк з серця, та аж ногою тупнув.
»Та тривай лишень, Ригорович!« сказав йому усьміхаючись пан Уласович. »Адже і козаки усї, і з хворостини нї-жоден не втїкав. Се ти, як переломив хворостину, так вона як-раз на козакові хруснула. От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долїчувавсь.«
А козацтво, сеє слухаючи, як підниме регіт: »Так таки, вельможний батьку, так!« знай кричать і кажуть: »оттакий, бачу, наш писар! О, бодай його!«
— А бодай ви показились і з козаками, і з хворостиною, і з лїками, і з начальством! кричав на усю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця! Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки, та й кинув козакам у вічи, приговорюючи: »Цур вам, пек вам, осина вам! нехай вам стонадцять лихорадок і півтора стільки-ж чирячок і болячок, коли знайшовсь вже розумнїйший мене. На-що я вам?« Та й почав впять з письма: »Ізийду у пустиню і уселю ся у горах Араратських, у послїднїх моря. Цур вам!«
От пан сотник його і спинив, і узявши за руку і каже: »Годї-ж, Ригоровичу, не сердь ся.
