за мудра, торішня, ще тільки на сїм тижнї почали, так там така, що і пєш і хочеть-ся.«
— Іспих тресугубую чашу бідствій, сказав здихнувши писар: і вже не могу вмістити болїє суєтливої дулївки, да не когда обрящеть-ся во устах моїх яко пелинь.
»Та що́ бо ви, пане писарю,« став до нього сотник любязно говорити: »якого чорта і доси на мене адом дишете? За ві-що і про ві-що? і сам старий циган не розбере.«
— Не лїпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоницкоє всевоїнство з нами правовірними. Тут і без цигана можно возгребіє сотворити. Єгда поднесоша менї тресугубо треклятую пинхву, убо что́ єсьм після сього? Аки конь і меск! Тфу! паче і обаче!
»Та яка-ж там, пане писарю, пинхва? От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини…«
— Да погибнет она з шумом в пещи огнепалящей! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумлениє, мовчаниє учинити і не при громадї, аки лев рикающе, вознепщевати на мя, но особ мене появше, повідати було менї істину, да не возсьміють ся надо мною наші козаки і рекуть нинї: »писар наш суть дурень, не вмів розібрати, що хврастина суть удобосокрушаємая.« Адже я вам добре ще у сьвітлицї повідав: пян бих і не ізтрезвих ся єще во оноє уремя; і аще руцї мої дрожаша, аки древесноє листвиє, то якова бисть глава зо всїми помишлениї? Бисть яко треволненноє море. Того-для подобало було вам, пане сотнику, вспять зря, покрити прегрішения брата вашого, сиріч устами ко уху повідати йому, а не во все козацькоє услишаниє.
