От Ригорович і шепче пану Микитові на ухо: »Сотворяйте ж дїлоначинаниє, угобзїте у нашій палестинї порядок.«
»Цур дурня, та масла грудка!« шепнув йому на відвіт пан Уласович. »Як менї укобзити, чи як там, коли нїчого і не второпаю, що́ се таке і є.«
— Так не творіте ж менї возклонения нї у єдином дїлї! — сказав писар, та й пійшов до свого дїла.
Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, і не мав девятої клепки, та ще таки стільки глузду стало, щоб розібрати, що коли, каже, не піп, то й не микай ся в ризи. Зовсїм не тямив дїла, так і не вередував же нїчого, не так, як наш ґенеральний суддя, нехай царствує! Той було — і не думай його зупинити: чи до дїла, чи не до дїла, знай підписує, що́ попада. Писар було зопиняє, так де! »Не хочу,« каже, »щоб дїло валяло ся; підпишу, от йому і кінець.« То було писар, коли тільки побачить, що суддя у коллегию ійде, зараз і хова усї бумажки, а то він їх усї зараз і попідчищує. Раз — о, сьміху було! я ще служив тогдї у коллегиї і вчивсь склади писати, бо був ще хлопя по девятьнадцятому году — писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддеві у ченцї постригтись, а його жінку віддати за-між за пана обозного, що́ з нею було частенько у лїсок за губами ходить. Ну, та й положили той лист перед суддею. Тільки таки що війшов, сїв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь, та й каже: »Щоб не довго морити! Нехай менї дякують, що швидко дїло рішив; а виноватий нехай жалкує на себе.« Та чирк! і підписав »рукою власною«. А хлопцї —
