так ти віддай теє усеє пану писарю Ригоровичу.«
— Благоє дїло і мудроє рішениє панї Зубихи, єй! істинно! так обізвавсь пан Пістряк, сидючи собі на лавцї край вікна.
А Явдоха й каже: »Бо йому, сиротї, нїгде узяти, тільки що спадками живитись, а Швандюру озьми і вижени із села, щоб його і дух не пах. От коли се менї зробиш, то і я тобі…«
Мурлу, няв, мурлу! обізвавсь відьомський кіт. Зубиха схаменулась, та й каже: »Е, нї ще, ще, ось слухай ще. Домашина ятрівка Хвенна Зозулиха… не можно менї биля її хати ійти, так і доклада менї про те полотно, що́ в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринї, так вона мене злодїйкою узива і усякі докладки доклада; так чи не можно її, підрізавши, теж з села вигнати?«
»Та длячого не можно? Тільки кажи, усе зроблю…« Так казав пан Уласович повеселїйшавши, що вже відьма стала до нього добрійша.
— »Отсе усе коли зробиш, то і я…«
Мурлу, мурлу! замурликав впять кіт, і Зубиха знов стала договорюватись, і каже: »Та ще от у чім пожалїюсь. Демко Сїроштан просьвітку менї не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вбє; як його нї берегти-му, а він таки вбє. Так його то, пане сотнику, провчи та провчи.«
»Та провчу-ж, провчу, тїтусю, так що до нових віників буде тямити; тільки зроби і моє дїло,« пильно пристаючи прохав її пан Забрйоха, і чого б то він не обіщав ся їй зробити, аби-б вона так починила, щоб хорунжівна за нього пійшла!
