йому без стремен так і телїпають ся, і щоб не впасти, руками держить ся за теє днище, а воно чкурить, воно чкурить ще прудче, чим Яцькова приблуда; а на-задї Уласовича причепила ся Зубиха, та аж скіглить від холоду, бо вітерець продував і їй кріпко скубенти докучали.
Не вспіли вони добре оглядїтись, аж вже і Конотоп не далеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе низче, усе низче… та плюсь! биля Забрйошиних воріт і впало. Пан Уласович як гепнув, та аж не стямив ся і не вздрів, як Явдоха з днищем счезла, і не вглядїв, хто з його хвіртки шморгнув, тільки і бачить, що Пазька когось провожала.
— Чи се ви, паниченьку? пита вона свого Уласовича: Де се ви пропадали і доси?… я отсе усе за вами журила ся.
»Чого-ж ти вийшла за ворота?« розпитовав її пан сотник.
— Із журби! каже Пазька.
»А кого-ж ти провожала з двора?
— Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…
»Бичок! до скотини! Гм!« ворчав собі під ніс пан Микита, уходячи у хату, та й звелїв засьвітити сьвітло, бо у хатї було по-ночі.
Унесла Пазька сьвітло… Дивить ся пан Забрйоха, що на столї недоїдені вареники, і дві ложки, і дві тарілки, і носатка вже порожня, а дулївки кат-ма!… Поморщивсь, закопилив губу, та поворчавши: »бичок… до скотини!« та й пійшов у сьвітлицю, погасив сьвітло, та й бебехнув на ліжко, та подумавши: »кат їх бери! в мене є тепер хорунжівна!…« та й захріп на всю хату.
