котра йому сьвятою Пятїнкою забожила ся, що тільки він вернеть-ся з походу від Чернїгова та пришле людей, то вона зараз і подає рушники, а він на сеє понадїявшись то у Чернїгові аж пять кіп протряс, щоб його не держали та відпустили оженитись, — що він, вирвавшись з Чернїгова, біг як скажений до свого хутора, біг і ніч і день, і коня занапастив і сам аж засапавшись ускочив у хату та мерщій і гукнув на Хіврю, таки свою наньмичку, щоб бігла, дядьків та троюродних братів до нього прикликала, щоб мерщій брали хлїб сьвятий та палички, та їхали б до панни хорунжівни за рушниками: аж тут йому Хівря і піднесла пинхву, що, каже, панну хорунжівну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрйоху, що вже й рушники подавали, і сватаньня запили, так що ну! що тільки той, хто не був на сватаньнї, той не був пяний, а то усї лоском лежали аж до другого півдня; що завтра буде і весїльля, що вже панночка з розпущеною косою, звісно як сирота, по улицям у Конотопі з пісеньками ходить і дружечок збира; що його дядини понаряжовались і пійшли у Безверхий хутір короваю бгати; що сам пан Забрйоха приїздив і поєднав їх слїпого скрипника на весїльлї грати. Сеє усе як повислуховував пан Халявський, та як роззявив рот слухаючи, то він так йому і зоставсь, аж патьоки потекли. А далї як затрусить ся, неначе у лихоманцї, очи аж на ліб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по голові, що насилу устояв і довго чмелїв слухав, далї вже як почав, мов розперезаний, лаяти і панну Йосиповну і пана хорунженка і пана Забрйоху, і дядьків і дядин і братів і невісток, і дружок і коровайниць
