до вінця, хустку руки звязати, рушник під ноги і шага під рушник паламареві за ставник, а далї тихесенько, щоб нїхто не бачив, дала теж дружцї якусь кісточку та якийсь-то репяшок, і навчила її, що́ і коли з ними робити. От і пійшла наша молода з старшою дружкою у село, поспішаючи до утренї, щоб там шлюб приньмати з паном Забрйохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичом.
Що́-ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхім хуторі? Там дївовала годів сорок дївка, а звали її Солоха. Бідна та перебідна: нї одежі у неї не було і нїчого. Та ще на одно око слїпа, від паршів волосься повилазило і голова голїсїнька як долоня, уся шия у чиряках та в пістряках, аж тече, на щоцї огник, зубів недолїк, горбатенька, курноса, тільки ямка замісць носа, на одну ногу крива, і правої скарлюченої руки до рота не піднесе. Оттаку-то кралю Зубиха узявши, та й убрала у ленти і замісць кіс порозпускала кінцї, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами і повязала їй на шию, та як вже зовсїм убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сїла на другу, цмокнула, ньокнула… палички і чкурнули скільки духу, аж пил за ними хмарою. Прибігши у село до церкви, Явдоха й каже Солосї: »Стій же ти, дївко, на рундуку, биля куни, та держи у руцї отсю маківку. Який козак прийде та озьме тебе за руку та уведе вінчатись, не дрочись, не царамонь ся, вінчайсь сьміливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця.« Солоха стала і дожида, а Явдоха мотнулась до свого дїла.
Олена ж з старшою дружкою знай ійдуть та поспішають у село, щоб поспіти до утренї.
