і мав умнїйший його бути, та бач, у вирій лїтав, та сотничество і пролїтав! Се ж ще на першому листку так писано, а ось перевернемо на другий, що́ то там прочитаємо! Може й наш верх буде. Цитьте ж усї, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому і на ралець з гостинцями ійдїте.«
Та й перевернув папір, уси розгладив, озирнув усїх, щоб дивили ся на нього, і кахикнув тричі по школярськи, і став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як він бажав і щиро надїяв ся і з тим і Забрйоху скрутив з сотничества, а з другої сотнї узяли судденка, Демяна Омеляновича пана Халявського, — та й письмо упустив і голову похилив, і довго думав, думав; далї підняв голову та й каже собі: »Дарма! підібюсь під нового, та й буду їм орудовати. Не довго буде пановати! Пошию і сього у дурнї, його і змінять, тогдї вже певно я буду. Оставай ся ж, пане сот… чи то пак пане Микито, з своєю Солохою, а я пійду до нового пана сотника, Демяна Омеляновича, і той подарунок, що́ лагодив тобі на весїльля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцї, зо мною?«
»Я! я! я! я!« заревла громада і потягли з хати, не вважаючи, що й чарки поналивані і калач дружко покраяв. І що́ то сказати: усї, і дружко і піддружий і бояре і усї розійшлись, зоставсь сам Микита з Солохою; нїкому було і страви їсти, що́ на обід понаварйовали. Оттаке-то було весїльля у Микити Уласовича Забрйохи, що́ був колись у славному сотенному містечкові паном сотником!
