і співати перестали. А він собі і дарма: потряс патлами та за ложку, і став локшину доїдати, буцїм тільки копійку дав.
От сидючи за столом, як вже поприньмали страву, давай тогдї Василь дївчат розглядать, що́ були у дружках. Зирк! і вздрів Марусю, а вона аж у третїх сидїла, бо старшою дружкою, скільки було її де нї просють, нїколи не хоче: »Нехай, каже, другі сїдають, а менї і тут добре.«
Став наш Василь і сам не свій і, як там кажуть, як опарений. То був шутливий, жартовливий, на вигадки, на прикладки поперед усїх, тільки його і чути, від нього весь регіт іде; тепер же тобі хоч-би пів слова промовив: голову посупив, руки поклав під стіл і нї до кого нї чичирк, усе тільки погляне на Марусю, тяжко здихне і пустить очи під лоб.
Познимали страву і поставили горіхи на стіл. Дружечки зараз кинулись з боярами цятать ся, щебечуть, регочуть ся, вигадують де-що проміж весїльних пісеньок; а наш Василь сидить мов у лїсу, сам собі один, нї до кого не заговорить і нїкуди не гляне, тільки на Марусю, тільки вона йому і бачить ся, тільки об нїй і дума, неначе увесь сьвіт пропав, а тільки він з Марусею і зостав ся; нї до чого і нї до кого нема йому нїякого дїла.
Що́-ж Маруся? І вона, сердешна, щось змінилась: то була, як і завсегда, невесела, а тут вже притьмом хоч до дому йти. Чогось-то їй стало млосно і нудно, і як подивить ся на Василя, так так їй його жаль стане! а чого, і сама не зна. Хиба тим, що й він сидить такий невеселий. А ще найпуще, як один на одного разом зглянуть, так Марусю мов лихорадка так із-за плечий
