— Нї, каже Левко; нам до тиєї далеко. Моя, он бач, русява, що́ трошки кирпатенька, у свитї, та рушником підперезана.
Полегшало нашому Василеві; аж здохнув і очицї як ясочки заграли, як почув, що не його дївчину Левко любить. Тепер йому дарма і Кубраківна, чи тут вона чи де, а давай мерщій допитоватись про свою, та й каже Левкові:
»А то про яку ти кажеш, що до неї тобі далеко? Хиба тут є попівна або приказчиківна?«
— Нї, каже Левко: тут усї наші рівні; а я кажу про нашу Марусю.
»А що́-ж то за Маруся?« спитавсь Василь, та й очи понурив у землю, буцїм йому і дарма, а у самого не тільки що уха, та що́ то, усяка жилочка неначе слуха; а він, сердешний, і дух притаїв, і боїть ся, щоб нї-жодного словечка не прослухати, що́ йому буде Левко росказовати.
От і почав йому Левко про Марусю казати усе, що́ знав, і чия вона дочка і який її батько багатий, і як він свою дочку кохає, а далї і про Марусину натуру: як вона усїх жахаєть-ся, що нїхто її не бачив не тільки щоб на вечерницях або у колядцї, та й на вулицю і на Купала і нї на які ігри не ходить; чи така вже собі пишна, або може несьмілива; а що́ роботяща, і на батька і на матїр і на себе пряде, шиє, миє, і сама усе одна без наймички і варить і пече, а мати сидить, ручки склавши.
Не пішла ж і Маруся до танцїв, а сїла собі сумуючи на приспі биля хати та ті горішки, що́ узяла у Василя, усе у жменї перемина, та назирцем за Василем погляда. Що́ ж у неї на душі, того й сама не розбере. То часом стане їй весело, так що зараз бігла б до матери та й приголу-
