Зоставсь Василь, і стоїть сам не свій. По його думцї, він, бачить ся, закинув Марусї на догад, що се він її любить, і дума: коли-б вона не мала кого на приметї та щоб його хоч трохи любила, то більш би йому нїчого і не треба, не хотїв би нї грошей нї панства. Так бо почервонїла, як я їй став закидати, що її полюбив, і очицї опустила у землю, а рученятами усе хусточку крутила, вже вірно з серця; а як пішла за Оленою, то не тільки йому і словця не сказала, та й не глянула на нього.
Сумовавши пішов він назирцем за Марусею і бачив, що вона аж поки ввійшла у другу вулицю, то аж тричі оглядалась, — а чого? хто її зна! Дївчачу натуру трудно розгадати, бо вони часто буцїм-то і не люблять, хто їх займає, і буцїм-то й сердють ся, а там собі нишком так його люблять, що й сказати не можно! Та таки і тії правди нїгде дїти, що инша дївочка, ще молоденька, що́ з роду в-перше побачить такого парубка, що́ їй прийде по серцю, то й сама себе не розгада, що́ з нею дїєть-ся. На думцї так би на нього усе і дивилась би, і говорила б усе з ним з одним і сїла б биля нього, так чогось-то усе стидно; хоч нї душі нема близько, а їй здаєть-ся, буцїм-то усї люде так на неї і дивлять ся, або хоч і не дивлять ся, так по очам пізнають, що вона з парубком говорила. Оттим-то така і жахаєть-ся і втїкає, нї слова не сказавши парубкові, що́ залицяєть-ся до неї; як же відбіжить від нього, то й сама жалкує, та ба! вже не можно дїла поправити! Добре ж, коли парубок не розсердить ся
