А не-хто вже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затріщав… то стихне, нїби пошепче своїй самочцї, як її любить, а вона йому мабуть скаже, що й вона його любить і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на увесь садок; а як промеж того ще й носичками поцїлують ся… тут він вже і не стямить ся: зажмурить ся, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрибоче, що аж дух йому запираєть-ся… Та усе-ж то так гарно, так гарно, що росказати не можно, а на душі весело!
От на березах і листя зашупотїли промеж себе, що й вони, по ласцї божій, будуть красоватись на ясному сонечку. — Схаменулась травонька, як скропила її небесная рісочка; піднялись стебелинки, розпукались цьвіточки і пороззївавши ріточки свої, надихали на усю долину таким пахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: »Боже милосердний! Отець наш небесний! І се усе, що́ тільки є на землї, у водї, під небесами, се усе Ти тільки по єдиному милосердію свойому для чоловіка сотворил єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же Тобі благодарить? і як?… О Боже праведний! буди і усегда милостив нам грішним!…« Більш сього не вміємо що́ і сказать!…
От і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дївчиноньки, і у-купі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далї і хмарочки стали розходитись, порідчали і стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нїби царя якого, дїющого добро
