усе зирк та зирк, чи не йде Василь. І жде його і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїть ся, щоб не прийшов.
Після обід, у хатї сидячи, дума: »коли-б не ввійшов! піду на вдвіря.« На двір вийде: »коли-б не йшов вулицею, та щоб мене не побачив; піду лучше у хату.« І так знай сьвітом нудить у день а нічю мало чого й спить, усе їй те на думцї, що коли-то вона побачить Василя і коли-то не буде з ним розлучатись.
І Василь не лучший був її. Не тільки роботу, покинув хазяїна і город; знай блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бір піде, над озерами, де з нею сидїв, сяде — нема Марусї, не йде Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як і батька її зовуть і прозивають. Маруся та й Маруся, більш йому нїчого не треба було знати, і він її не питав, за-тим що нїколи було: усе їй росказував, як її любить, або слухав, як вона росказовала, що як вона його любить.
От вже і пущаньня пройшло, тиждень Петрівки минаєть-ся; ходить наш Василь і не зна, що вже йому і робити. Аж ось іде своєю дорогою, бачить: чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому і уломилась. Чоловік той хоче, щоб підвязати як небудь, так шкапа не стоїть; і той чоловік мучить ся з нею, а друге й те, що й воза не підниме, бо вже собі старенький був.
От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, підійшов до нього, поздоровкав ся і каже: »Ке лишень, дядьку, я тобі поможу, а то не з твоєю силою справитись з мішками і з шкапою.« Чоловік той подякував і попросив помогти. Василь як приняв ся, разом справили віз, і сяк-так, на трйох
