1.Еней, попливши синім морем,
На Карфагену оглядавсь;
Боровсь з своїм сердега горем,
Слізьми бідняжка обливавсь.
Хоть од Дидони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутішно;
Почувшиж, що в огні спеклась,
Сказав: „нехай їй вічне царство,
„Мені же довголітнє панство
„І щоб друга вдова найшлась!“
2.Як ось і море стало грати,
Великі хвилі піднялись
І вітри зачали бурхати,
Аж човни на морі тряслись.
Водою чорт-зна як крутило.
Що трохи всіх не потопило, —
Вертілись човни, мов дурні.
Троянці з страху задріжали,
І що робити, всі не знали,
Стояли мовчки всі смутні.
3.Один з троянської ватаги —
По їх він звався Палінур,
Цей більше мав других одваги,
Сміленький був і балагур, —
Що наперед цей схаменувся
І до Нептуна окликнувся:
„А що ти робиш, пан Нептун!
„Чи це і ти пустивсь в ледащо,
„Що хочеш нас звести ні на що?
„Хиба півкопи і забув?“
