І по клятьбі розійшли ся:
Бог пішов до неба,
А Адам пішов шукати,
Чого серцю треба.
XII.
І ходив Адам по раю,
Всюди находив ся
І в шовковії травицї
Спати положив ся.
І скотилось сонце в захід,
Спить і не блищить ся,
І заснуло все навкола, —
Адаму не спить ся!
Йому душно; йде до річки,
На беріг сїдає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.
І просидїв так до ранку;
День зазолотив ся;
Адам сидить коло річки,
Аж Бог появив ся.
»Що́, Адаме, так сумуєш?«
Каже Бог до него:
»Чого тобі не достало
Ще до того всего?«
Адам глянув, поклонив ся
І говорить: »Боже!
Що́ йно тілько Ти содїяв,
Все то менї гоже.
Та я тужу і сумую
І в раю журю ся:
Я їден тут як той палець,
Де не поверну ся.«
