І, говорять, перестало Голову ломити. Але дармо наш прапрадїд Думав вічне жити.
Надаремне й син таскав ся
В далеку дорогу:
Ще до раня Адам бідний
Віддав душу Богу.
І зібрались його дїти, Правнуки і внуки, І зробили домовину, Підняли на руки.
І понесли й поховали,
В землю закопали,
І на першії могилї
Гірко заридали.
Заридали і могилу Слїзми оросили. І ті обручі з могили Парости пустили.
І з тих паростів потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина
Й треблаженне древо.
Дора [Новгород. ґуб.], 19.—22. VIII. 1856.
2. Велетнї.
I.
Були люде — великани,
В пів верстви ступали
І руками мало-мало
Неба не сягали.