— А подиви ся, — каже, — тату, які я надибав мишенята!
А тато глянув тай каже:
— Не мишенята то, сину, а то ті люде, що́ після нас будуть!
Ото і настало тепер наше поколїньня, а за велитнїв і помину нема; тілько десь у церкві, в Київі чи у Львові, стоїть нога їдного велитня і така, кажуть, прездорова, що аж до банї сягає. Оттакі-то були люде!
А то ще кажуть, що після нас то такі будуть, що в наших печах їх дванацять буде молотити.
Ото але́ будуть люде!
Колись, кажуть, ходила по сьвітї Пятниця з сьвятою Недїлею. То Пятниця бувало ходить така суха, суха, аж кісточки знати, а Недїля така порубана, порізана, що аж страх дивити ся. То ходять бувало тай просять людий, щоб люде постили і сьвята шанували. Але тепер не чути, щоби вони коли ходили. Бог його знає, що то за причина.
Цар Давид так колись приподобав ся Богови, що Бог сказав до него:
— Проси в мене, Давиде, чого хочеш; все дам тобі!
Ото Давид і просив собі у Бога три сини: їдного найкрасчого, другого найсильнїщого, третього найрозумнїщого. Бог йому і дав: Йосипа, Самсона і Соломона.
Прекрасний Йосип завідував снами; то і тепер, коли що недобре приснить ся, ми при-
