Ця сторінка вичитана
Достає нагай ремінний,
Кримку витягає,
Достає казан чугунний,
З-тиха промовляє:
»От нагай, що́ вражій силї
Давав наганяю,
Як бувало говорив я:
»Погуляй, нагаю!«
А то кримка-невидимка,
Що́ мене ховала,
Як у полї вража сила
Мене наганяла.
І казан!… Нераз варив я,
Що́ йно попадалось:
І все військо було сите,
І ще зоставалось.«
І узяв він тії річи,
К серцю пригортає,
Заливаєть-ся сльозами,
З-тиха промовляє:
»Річи мої дорогії!
Де менї вас дїти?
Віддав би вас своїм дїтям, —
Та не варті дїти!
Закопаю я вас в землю,
Там лежіть до віка:
Нехай до вас не доткнеть-ся
Рука чоловіка.«
І викопав в шатрі яму,
Річи укладає,
І землею засипає,
Тричи примовляє:
