Ця сторінка вичитана
І по небі розвинула
Свої чорні крила.
Сумно шепче лїс дрімучий,
Ворони лїтають
І, здаєть-ся, своїм криком
Бурю накликають.
Серед лїса стара липа
Віка доживає,
А під липою розбійник
Думоньку гадає:
»Не шуми ти надо мною,
Липонько старая;
Не шуми! най розвинеть-ся
Дума молодая!
Я з думою молодою
Усе позабуду,
І з проклятою журбою
Незнакомий буду.
Позабуду, як Татари
Батька полонили;
Позабуду, як провадив
Неньку до могили,
Як рідня́ мене цуралась,
Як я ріс в недолї,
Як чужії надо мною
Знущались доволї.
Я скитав ся сиротою,
Гірко менї було!
Та тепер моє все горе
Счезло, проминуло!…
Я щасливий! маю хату,
Маю батька, неньку,
І до сього щастя всього
Жінку молоденьку:
