У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітей не має і жінки не має. Сам сивий вже, в сивім капелюсі і сивім одінню. Цілий день він сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі шклянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до нього приступити. Панок мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від'їдає, або за таким моцним, чорним цукром, що від нього попускає в грудях, та вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:
— Чому не йдете, але боїтеся, ходіть і скажіть, що потребуєте, то я вам поможу.
— Коли, прошу пана, якос не смію йти межи пани.
— Ти, ґаздине, — дурна, ти за свої гроші маєш право.
Мужичка входить, а панок забігає коло неї, якби вона до нього в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і дуже несмілива.
— Не цілуй, не лижи панам руки, бо ти — ґаздиня, ти — ліпша ґаздиня, як пані, бо ти маєш свій ґрунт.
Мужичка глядить на панка, дивується і стоїть.
— Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби руські ґаздині знали свою гідність. Ти
