Думав про щось хвилину, і раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, ніби їм було боляче, почорніли й разом загорілися.
А він понуро дивився й здавалося, що з цими листками відходить з життя щось рідне. Відходить спокій, з яким він жив 24 роки.
По старій звичці контролював свої думки. Чудно стало. Не впізнав себе… Коли очутився, то відчув, що тепер не буде йому спокою, що тепер і в ньому кожний рух, кожний біль, кожний гострий кут в життю озиватися буде болем. Почув, що ніби весь світ він прийняв в серце своє і не зможе тепер байдуже ховатися від нього.
У хаті було темно й відблиск грав на стелі й на стінах.
Ще раз забився вогонь, хотів стрибнути з одчинених дверець, але вмер: то він прочитавши рядки, схотів вирватися з своєї в'язниці…
Сильним потягом розривало останні шматки паперу, і нарешті від Катерини Ласко нічого не залишилося…
А на дворі була весна. Теж така весна!
…І точилася боротьба нового життя…
