Хтось здивовано спитав її.
— Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш?
Катерина: — Гармонії.
— Двохрядки? — засміявся хтось.
— Дурні, — сказала, а один із хлопців безнадійно махнув рукою.
Андрій: — Переказиться.
— От ви то переказитеся, і женитеся потихесеньку. Ще й візьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сиділа, а ви будете політикою займатися, справами всякими. Не вам шукать нових форм…
— Шукали. У всіх дівчат однакові форми, — крикнув Іван, а ти тільки дівчат спантеличуєш своїми теоріями.
Сьогодні справді розбила усіх на два ворожі табори. Коли вона відходила, то чула як одні казали, „а що-ж, воно правильно“, але хтось крикнув: „когутка чортова“.
— Ну, чому-ж вони? — питала в Михайла і Петра, — я-ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пішла на Гантке, в кіно, так не можна й пройти: лізуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дівчину оточили, сіпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досі болять. Чому вони; я-ж правду казала.
Михайло посміхнувся: (наївна).
— Ну, нічого. Отже привчаємо потроху, вже в залі цигарок не палять і не лаються.
А Петро намагався:
— Хто вдарив? Хто вдарив, халера на його голову! От зараз повернуся й морду наб'ю.
Але Катерина сказала, що й сама з ними
