Коли він прийшов до неї — читала.
— Підемо, я прийшов, як умовились.
— Я не піду.
— Чому?
— Так, не хочу.
Розсердився.
— Знову балакати з тобою не можна.
Катя: — Не балакай.
— Ну, й чого ти така?
— Яка? — всміхнулася.
— Слухай, Катерино, ми-ж повинні з тобою до чогось добалакатись. Чи ти не хочеш говорити.
— Я вже добалакалась давно.
— Ти мене любиш? — узяв за руку, погладив ніжно, — ну, скажи?
— Ти знаєш.
— Так для чого-ж ти так робиш?
— Як? Що приїхала тоді з фронту, тобі нічого не сказавши? Що не роблю й тепер, так як ти хочеш? Що не хочу з тобою жити?
— Хіба люблять так, як ти?
— Ну, а як-же? Чудний ти. Ми так довго не бачилися, а ти знову прийшов з вимогами. Ти власник. Розумієш? Ти хочеш, щоб з тобою жила, по-твойому думала. Я люблю тебе, але де-чого в тобі ненавиджу.
І знову він запитав в двадцяте.
— Який же я?
Відповіла:
— Такий як усі.
— Чого ж ти хочеш? — запитав сердито вже.
— Може неможливого.
„І справді, чого вона хоче, хоче!?“ думав
