— Хороша… Ех, Катю, погано, коли думки стрибнуть за межу, яку життя встановило.
|
|
І згадав знову темні очі й слова вперто бентежні.
— Не зігнуся, а зламаюся — туди й дорога. Значить слаба я і ранок далеко…
— Михайло, — перебив Петро його думки, — та кинь придурюватися, я-ж знаю, що ти не спиш. Ти-б одружився з дівчиною, яку любиш?
— Просто, любив-би і все… Не знаю.
Петро одягся й вийшов, а Михайло думав далі.
— Чудні вони всі. Самі собі роблять перешкоди, а потім б'ються. От і Катерина… Роби найкраще, наскільки життя дозволяє. Вище голови не стрибнеш все одно. Не треба своїм почуттям давати волю. Треба для себе самого партдисципліну завести. Щоб якби Губком дозволив всякому робити, що він схоче?
Степи мої, степи мої, такі хороші, хороші, зелені.
Чи дума на вас впала, чи татари прийшли ордою знов, чи огнем вас попалено, пожежею спепеліли, що сумні ви такі, невеселі? Чому квітками ви не ряснієте, чом річкою-стрічкою не вітаєте? Повсихали річки ваші блакитні, погоріли байраки зелені, а вночі вітер не віє, а ранком птахи не кличуть…
Чи тебе не орано, не сіяно, чи тебе кинуто на призволяще, що не видно ні жита, ні пшениченьки, що не струниться колос.
