А Іван думав:
„Та ну його к чорту, не буду нічого казати. Ще дурниць наробить.
— То я шуткую, Данило. Чого-б вона була тут. Ти-ж залишив їй адресу.
— Знаю, та листів щось давно немає.
— А може по хліб поїхала де.
— Я й сам про це думаю. Тиф. Може де хвора лежить. Як не буде відповіди ще два тижні, поїду шукати.
Мовчки шапку накинув і вийшов, а Іван подивився в слід, тільки свиснув.
„От так історія! І штовхнув його чорт мати діло з нею. Треба було-б обминути“.
Скрутив цигарку, сплюнув на підлогу, розтер ногою й подумав:
„Навряд чи побачить скоро, а побачить, — обминати буде, а все-ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло“.
Данило поспішав до Катерини: і де вона взялася така хороша. І про Марійку побалакати треба, щоб у неї жила, треба неодмінно поїхати, бо справді щось там трапилося.
Були якраз холодні дні, випав сніг білий-білий, місяць світив весело, а по дорозі попадалися обідрані, знесилені люди. Вони простягали руку й жалібно казали щось.
„Погано, як Марійка попаде в місто“.
Голодом зачепило й Катерину. Дома кімната в неї мала. По стінах акварельні малюнки. Ліжко, стіл, стілець. В день в напівзабите вікно ледве пробивається світло, ввечері сумно блимає каганець.
Маленький вогник злякано дивиться у ніч, що гуде за вікном, потім раптом легковажно
