Устав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто-ж! Він — Іван.
— Ах ти, сволоч проклята! — встала, стиснула руки, і вбити тебе мало.
— Тихше, тихше, — закричали на неї. Сіла. Скінчив той…
Підвівся Данило. Напружилася Марійка: „а що скаже він. Те-ж саме? Ні“. Той почав ще здалека, як ішла вона в місто, з села, як голодувала, як перше там, на задвірках, віддалася і як…
— Правда, правда, — шепоче Марійка.
Він все знає. Радісно підійде вона до нього і все-все розкаже, а він допоможе…
Суд скінчився і присуд був: „ні, не винна“.
Коли виходили, за руку Данила.
— Чекайте!
Озирнувся здивовано, впізнав.
— Ти?.. Марійко! — за руку взяв, незрозуміло подивився на нафарбовані губи й на капелюшик.
— Ходім.
— Як, коли ти приїхала?
— Ходім, розкажу все, — потягла вбік.
— Що ти, чому не зайшла?
— Так, — і заплакала.
У садку розповіла все. Як адресу його загубила, як шукала спочатку його й роботи, як потім виглядала та боялася, а тепер знає, що він все-все (як сонце після дощу) розуміє…
— Ти-ж сам сказав, що не моя це вина.
— Про тебе не знав я, — гостро, суворо.
— А Іван?
— Що Іван?
— Він перший був, — схилилася.
