Палажка. Здоровя бережи, шануйся, сину. (Цілує його). Молися Богу по книжці.
Степан. Прощайте, папінька! Прощайте, мамінька…
Мартин. Кланяйсяж там: Каєтану Івановичу. Свириду Петровичу… (Виходять).
Гервасій. Так от яке діло, пане Мартине: ти знаєш, що я чоловік не бідний, Микола у мене один, то й він не буде бідувать; а в тебе одна дочка… Мій Микола і твоя Марися умісті виросли і полюбили одно другого, а ми з тобою давні приятелі… То як ти скажеш: чи не поженимо ми своїх дітей? Нехай давня наша приязнь закінчиться весіллям наших діток!…
Матвій. І я з охотою потанцюю на весіллі у свого хрещеника! А ну, Мартине — рішайте, бо мені вже й танцювать схотілось!
Мартин. Так то так, приятелю мій, я знаю, що ти не бідний, і може справді діти наші любляться, та не випада тепер віддать мені Марисю за твого Миколу.
Гервасій. Чого так?!
Мартин. Дочка моя дворянка, а твій син… ні дворянин, ні чиновник… так не приходиться дворянці йти за простого хлібороба. Я тепер на такій линії…
Гервасій. Он що! Я тебе, Мартине, не пізнаю: поки ти не ганявся за дворянством, був чоловік, як і всі люде; тепер же десь тебе вкусила шляхетська муха і так дворянство у тебе засвербіло, що ти рівняєш себе з Красовським!…
Мартин. Що мені Красовський! Я сам уродзо́ний шляхтич! Красовський був безштанько і батько його так само сидів у Шадурського на чинші, як і ми; а що він женився на дочці Шадурського і через те зробився державцем, то це ще не велика жеч! І мій Степан, Бог дасть, дослужиться до чина та жениться на Тридурській, і ми зовсім тоді порівняємося з Красовським!
Герзасій. Далеко ходить! Красовський вчений, лікарь, Красовський державець, а ти надимаєшся через силу, щоб з ним
