Мартин (на бік). Щож це за знак: і забарився, і жениха не привіз? (До Трохима). Запрягай же свіжих коней у нашу натачанку та поїдемо зо мною в стан, а Омелько нехай зараз іде в хату…
Трохим. Він боїться йти в хату.
Мартин. Чи ти не здурів? Чого він боїться?
Трохим. Та коней наших покрали в городі.
Мартин. Як?… О, Господи! Нова напасть… Тягни його сюди, за чуба тягни! (Біжить до дверей). Омелько! Ирод! Супостат! Іди в хату! (Входе Омелько босий). Де коні, азіят?
Омелько. Украли.
Мартин. Украли?
Омелько. І чоботи, і кобеняк украли…
Мартин. Як же в тебе голови не вкрали?
Омелько. Бо нікому не потрібна, у кожного є своя, хоч поганенька.
Мартин. Щож мені тепер з тобою робить? Га? Що?… Бодай ти галушки не проковтнув, щоб ти вареником подавився, — кажи, шкуру з тебе здерти?… Росказуй, анахтема, як було діло?
Омелько. Та так було діло, що як приїхали ми з паничем, зараз понаходило тих судейських видимо-невидимо. Послали за горілкою, панич достали сало, курей і принялися трощить та пить. А далі, спасибі їм, і мене почастували; а чарка така, що й собака не перескочить… я довго не хотів випить повної і таки випив. Випив, закусив салом — у мене з дому було своє сало і хліб…
Мартин. Мерщій росказуй! Ти з мене печінки витягнеш.
Омелько. Не перебаранчайте, пане, бо ви мене зібєте з пантелику.
Мартин. Я тебе з ніг зібю і шерсть на тобі вискубу!
Омелько. От я й забув, що казав.
Мартин. Говори, говори, бісова патяка, — буду мовчать, говори!…
Омелько. Випив, закусив салом…
Мартин. Ну?
Омелько. У мене з дому було своє сало і хліб…
Мартин (крізь зуби). Чув, чув!…
Омелько. Напоїв коней і хотів спати лягать, а тут, спасибі їм, ще піднесли… Потім третій раз почастували і вже не скажу вам, чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не памятаю, як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинувся — не можу го-
